В молодіжній Бундеслізі є українець, який кладе голи пачками. Виявилося, Ерік Шуранов не єдиний наш співвітчизник на німецьких полях. В цьому році 18-річний Ігаль Брук підписав контракт із Шальке. Зрозуміло, за першу команду поки не грав, але цілком можливо, що в найближчі роки ми побачимо його в трансляціях Бундесліги

У Ігаля Брука дуже цікава історія. В футбол він потрапив з Канади — країни, де цей спорт далеко не номер один. Грав за єврейську збірну північноамериканців, міг потрапити ще в кілька німецьких клубів і ледь не перейшов у Шахтар. А ще він виступає за збірну України U-19, пише ua.tribuna.com.

Поговорили про команду Єзерського, початок кар’єри, зміни в житті під час пандемії.

«Моє серце в Україні, за Канаду ніколи не буду грати»

— Якi були емоції, коли дізнався, що тебе вперше викликали в збірну?

— Я спочатку не повірив. А коли вже прилетів, тоді вже більш-менш зрадів і з батьками відсвяткував по телефону. Емоція — радість.

Единственный телеграм-канал о детско-юношеском и молодежном футболе. Подписывайтесь @goldtalant

— А коли починав займатися футболом, думав, що таке може статися?

— Я взагалі ніколи не міг подумати про це. Коли я і моя сім’я переїхали до Ванкувера, мама знайшла мені баскетбольну академію — я спочатку став займатися там. Але чомусь усе дитинство любив футбол. Займався баскетболом тиждень, і нам друзі сказали, що є якась футбольна академія. Ми просто не знали світ футболу в той час. Мені лише 5 років було. Тоді мама мені сказала, що є футбольна академія, і я одразу ж відповів: «Усе, переходжу, переходжу! І з цього моменту все пішло».

— Для Володимира Єзерського (тренер збірної України U-19 — прим.) робота в збірній — перший досвід у якості головного тренера. Як тобі було з ним працювати?

— Мені дуже сподобалося. Він взагалі шикарний тренер. Я десь читав його інтерв’ю, де йому казали, що з цією групою гравців турнір в Чехії він не виграє. Він довів їм, що це не так, ми перемогли.

Минулого року ця команда виграла Турнір Єжека у Чехії.

— Єзерський дуже позитивно про тебе відгукувався, розповідав, що перед фіналом ти не сказав, що в тебе була температура, тому що дуже хотів грати. Чи можеш трохи детальніше розказати про цю історію?

— У мене тоді голова боліла, була нежить, температура, дуже погано себе почував. Якби це була не така важлива гра, не за збірну України, я, напевно, залишився б удома, відпочив. Але хотів показати себе. Нікому не казав, навіть батькам. Пішов і відіграв так сильно, як міг.

—Стало відомо, що цього року через коронавірус офіційних матчів у збірної U-19 не буде. Ти сильно розчарований з цього приводу?

— Так, якщо чесно, я трішки розчарувався, дуже довго чекав цих ігор, прагнув, готувався до них. Але з позитивного — вони перенесли їх на наступний рік, так що це не дуже страшно.

— Очікуєш, що знову викличуть?

— Так, ніби повинні викликати, але хто його знає, усе може змінитися.

— Твоя мрія — отримати виклик до основної збірної?

— Так, звісно.

— До речі, з’явилася інформація, що одного футболіста юніорської збірної, з яким ти грав, — Еріка Шуранова — Німецький футбольний союз бачить у якості кандидата до своєї збірної, хоче натуралізувати. А якщо, наприклад, тебе покличуть до якоїсь іншої першої збірної, Канади чи тієї ж Німеччини. Ти погодишся чи будеш далі чекати виклику до збірної України?

— Ні, моє серце в Україні, і я за Канаду ніколи не буду грати. Є країна, за котру я ще можу грати, це Ізраїль, та за нього теж не буду. Хочу грати лише за Україну.

— Еріка, до речі, вже викликали до стану збірної U-21. Наскільки ти оцінюєш свої перспективи виклику до молодіжки?

— Важко сказати, тому що в мене не було стільки ігор за збірну, як у Еріка, він там вже довго числиться. Я думаю, якщо мене викличуть на кваліфікацію Євро U-19 — це буде шанс проявити себе, щоб мене покликали до U-21.

— У наступному році в кваліфікації Євро найближчий суперник у збірної України U-19 — збірна Ізраїлю.

— Я вже грав проти Ізраїлю у 2017 році. Але грав за збірну Канади на єврейській олімпіаді, що називається Маккабіада. Ми дійшли до півфіналу, там протистояли Ізраїлю, але програли.

В них дуже сильний склад, буде дуже цікава гра, але, я думаю, ми повинні перемогти. У мене немає інших почуттів, не боюся проти них грати, і не буду думати, що вони про мене скажуть. Тому що я хочу грати за Україну все своє життя.

— Розкажи детальніше, як тебе викликали до єврейської збірної Канади, та й про сам турнір.

— До речі, ось ця єврейська олімпіада — це третє найбільше зібрання спортсменів у світі. Там, здається, 10 тисяч учасників було. Більше за неї збирали лише Олімпіада і чемпіонат світу (це правда — прим.).

Олімпіада була у 2017 році, але мене викликали грати за цю команду ще у 2015-му. Я два роки терпів, ледь дочекався, як час пролетів — взагалі не знаю. Грав у High Performance League (найвищий молодіжний рівень у Канаді, далі у тексті згадуватиметься як HPL — прим.), і мене викликав один тренер. Він тепер один із моїх найкращих друзів.

Зазвичай гравці повинні проходити перегляди, але я грав на тому рівні, на якому більшість гравців ще не були. Мені не довелося проходити перегляд, одразу потрапив до команди. І в 2017 році ми полетіли в Ізраїль.

Мене хотів підписати Шахтар, але батьки вирішили, що краще там не залишатися

— Канада ж, так би мовити, не найбільш футбольна країна у світі. Як важко тобі було робити там перші кроки?

— Хоч футбол і не найбільш популярний вид спорту в Канаді, але там ним багато хто займається. У країні багато різних академій, багато рівнів розвитку. Ти починаєш з найнижчого, потихеньку ходиш на перегляди, потім тебе беруть вище, вище і вище, але найвищий рівень — це грати за національну збірну Канади. Або, у той же час, грати за один із клубів MLS.

— До речі, про MLS. Ти грав за команду Ванкувер Вайткепс. Можеш розповісти про те, як туди потрапив?

— До Ванкувер Вайткепс усі гравці грають у HPL, це на один рівень нижче, ніж MLS. Я теж там грав. Вайткепс увесь час проводить групові перегляди серед покоління певного року, коли всі ці гравці приходять з HPL. Тренери дивляться і обирають команду на наступний рік. І от пішов на перегляд, але мене не обрали в 2015 році.

Я продовжував грати у HPL і за мою провінцію — Британську Колумбію. У нас була гра проти Ванкувер Вайткепс. І в цій грі я забив два м’ячі. Один із голів я забив так: отримав м’яч у центрі поля і забив у кут.

— Непогано.

— Так. І одразу після гри мені подзвонив директор: «Ми тебе запрошуємо на наступний рік у Вайткепс».

Брук у формі Ванкувер Вайткепс.

— А що ти відчував, коли тебе туди покликали?

— Я не те щоб зрадів, адже ми з батьками не знали, чи це той варіант, що нам потрібен. Моєю метою, врешті-решт, була Європа, і ми не знали точно, чи будемо на це погоджуватися.

— Цього року ти нарешті переїхав до Європи, підписавши свій перший професійний контракт із німецьким Шальке. А як вони тебе знайшли?

— Протягом нашого турніру зі збірною України в Чехії я ще грав у Канаді, у любительській лізі з мужиками. І після другої гри в Чехії до моїх батьків підійшов скаут із Манчестер Сіті. Сказав їм, мовляв, ваш син нам сподобався. І на третю гру теж підійшов до них, поговорив. Але нічого не вийшло, тому що мені на той час не було 18, не було паспорта ЄС.

Після цього Володимир Іванович (Єзерський — прим.) вирішив, що мені треба знайти клуб, тому що я не можу продовжувати грати серед любителів. Я пішов у Шахтар, перебував тиждень в їх дублі на перегляді. Вони хотіли мене підписати, але батьки вирішити, що краще там не залишатися на даний момент.

Після цього зі мною зв’язався агент, який працює в Німеччині. Це все було у серпні, а вже в січні він запросив на перегляд у Гоффенгайм.

— Тобто ти міг опинитися у Шахтарі, умовно кажучи, не серед тих, хто нещодавно виграв у Реалу, але десь поруч?

— Так, якби все пішло дуже добре, міг би пробитися у першу команду. Але пропонували контракт саме в дубль.

— Зрозуміло. Так як у тебе закінчився перегляд у Гоффенгаймі?

— Я був там тиждень, вони сказали, що хочуть побачити мене під час гри. Ми з агентом відповіли, що ще повернемося, так як мене чекає Вольфсбурґ, ще вони повинні були мене переглянути.

Ми поїхали до Вольфсбурґа, я там був 2-3 дні, вони сказали: «Нехай залишається, ми хочемо його додивитися». А ми заявили, що не можемо, повинні повертатися до Гоффенгайму. І коли повернулися, я зіграв у їх складі гру з Боруссією Дортмунд, за U-19. Мене випустили на останні 30 хвилин. Коли я виходив, рахунок був (2:2). У підсумку ми виграли (5:2) — у мене був гол і асист. Після цього скаут Шальке запросив до них на перегляд.

Ім’я Коноплянки ще не чув, перебуваючи у Шальке

— Як би ти описав своє перебування у Шальке?

— На жаль, не можу зараз це коментувати.

— Сам Шальке розпочав сезон не найкращим чином. Команда внизу у турнірній таблиці Бундесліги, вже пережила відставку тренера, хоча сезон лише розпочався. Як вважаєш, чи зможе клуб повернутися на більш-менш нормальні позиції?

— Я сподіваюся. Шальке — це великий клуб, повинні повернутися. Але вони, здається, з січня жодну гру не виграли (остання перемога в чемпіонаті — над Боруссією Менхенґладбах 17 січня — прим.). Це, звісно, важко і для клубу, і для гравців. Думаю, вони дуже стараються, щоб перемогти. Хоча нам розповідали тренери, що мотивація у гравців у їхніх попередніх іграх не дуже була помітна. Всі кажуть, що це не через тренера, те, що його змінюють, не допоможе. Це все в руках гравців.

Але, в принципі, думаю, що вони повинні вийти з цієї позиції, адже вже зіграли усі важкі ігри: з Боруссією Дортмунд, Баварією і так далі.

— До тебе в клубі був ще один українець — Євген Коноплянка. Зараз про нього ще згадують в клубі?

— Я поки не чув його ім’я в клубі взагалі.

В Німеччині до боротьби з коронавірусом ставляться серйозно, але якось дивно

— У тебе є якась весела історія, яку ти хотів би розповісти?

— Коли я збирався прилітати до Німеччини 30 червня, прокинувся о 4-й ранку, усі чемодани вже були зібрані, вже налаштувався, поїхав у аеропорт. Підходжу до стійки, щоб здати валізи, а мені кажуть: «Ми вибачаємося, але ми вас не пускаємо на літак через коронавірус. Німеччина змінила всі правила виїзду».

І ми такі: «Не зрозуміли»… Тому що канадців впускають до Німеччини, а нам сказали, що без візи нас не впустять. Я не знав, що робити, ми з батьками розчарувалися. Я приїхав додому, а вже ж усім друзям сказав «Пока», сів на ліжко і поняття не мав, що робити.

— І чим все закінчилося?

— Закінчилося там, що Німеччина відкрила кордони першого липня. Ми квиток поміняли, і я прилетів.

— До речі, про коронавірус. Розкажи, наскільки сильно змінилося твоє життя після початку пандемії?

— У Канаді школу закрили, і ми перейшли на онлайн-навчання. Це дало мені дуже багато часу для занять футболом. Більше того, усі академії теж закрилися, і усі поля в Канаді, у Ванкувері були вільні. Так що я увесь день проводив на полі, і лише ввечері робив уроки. Думаю, це дуже сильно допомогло мені підняти свій рівень.

— А в житті футболіста — на тренуваннях щось змінилося?

— Так, у Німеччині ми повинні увесь час у масках ходити. Потім, на шляху на поле стоїть санітайзер. Перед виходом ми повинні руки чистити, коли йдеш з поля — теж треба руки чистити, маску вдягати.

— У Німеччині до боротьби з коронавірусом серйозно поставилися?

— Серйозно, але якось дивно. Я взагалі збирався у березні прилітати, але усе було скасовано. У той же час ситуація з коронавірусом була у два рази краще, ніж зараз. А все одно тренування нинi проходять, нічого не закривають, нічого не скасовують. Тому до цього дивно ставляться.

— Розкажи про будній день футболіста не в день матчу.

— Тут у Німеччині з коронавірусом мало чим можна займатися. Я прокидаюся вранці, снідаю, іду на урок із німецької, з батьками зідзвонююся, розмовляю, проходжусь в місто трішки, щоб не сидіти вдома увесь день. І потім вже на тренування.

— Чи відрізняється в цілому для тебе побут в клубі і побут в збірній?

— Ні, усе дуже професійно і там, і там. Взагалі не відрізняється.

Наши за границей Украинские нападающие в Германии: ударная результативность Шуранова и выход Прокопенко