Минулого туру у другій лізі 20-річний форвард новокаховської Енергії Дмитро Шастал забив свій третій гол у сезоні, цього разу — в матчі проти Іллічівця-2. Після піврічної боротьби з травмою спини він повернувся до професійного футболу і знову привертає увагу спеціалістів. Тож пропонуємо вашій увазі інтерв’ю з молодим героєм 7-го туру — про сни, дебют у футболі та кар’єрні злети і падіння.

— Ти дебютував в українському футболі близько півтора року тому. Розкажи, як давно ти розпочав займатися цим видом спорту і що саме тебе спонукало зайнятися футболом?

— У шість років я, напевне, як і більшість хлопців, пішов до футбольної школи. Починав у школі київського Динамо, куди привів мене батько. У нього була давня любов до такого виду спорту, як футбол, у якому він, мабуть,  не зміг реалізувати якісь свої амбіції. Тож вирішив залучити мене до цієї справи. Я ріс у Києві, там і починав робити перші кроки у футболі.

— Хто був твоїм першим тренером?

— Олександр Шпаков, котрий виховав і такого відомого футболіста, а нині тренера збірної України Андрія Шевченка. Дуже хороший наставник, приємно було з ним працювати.

— На професійному рівні ти дебютував у першій лізі за Полтаву. Як тобі вдалося одразу пробитися до першолігової команди?

— Якось на щорічному зимовому турнірі з футболу — Меморіалі Олега Макарова  — я виступав за аматорську команду Переможець, яка зібралася буквально за кілька днів до змагань. Тоді вдалося забити багато м’ячів. Мене помітили, в тому числі й Олег Федорчук. Після цього запросили одразу на перегляд у першу лігу, що стало для мене несподіванкою, адже вийшло так, що я перескочив одразу від аматорів у другий за престижністю дивізіон. Певний час я був на перегляді, а потім  Олег Вікторович вирішив залишити мене в команді.

Дмитро Шастал забив два голи за Енергію у ворота Арсенала-Київщини і став героєм 3-го туру у другій лізі серед молоді

— Наскільки я пам’ятаю, ти відзначився не одним забитим голом на зимовому турнір з футболу на Кубок заслуженого тренера України Віктора Пожечевського. Але далі в сезоні чомусь із голами не складалося: у Полтаві під час офіційних матчів ти відзначився лише одного разу. У чому була причина такої слабкої результативності?

— Мабуть, якби я знав причину, то виправився б. Можливо, десь неправильно психологічно налаштовувався, можливо, дався взнаки цей стрибок через другу лігу, десь не вистачило майстерності, чого я не виключаю. Багато факторів вплинуло. Але я задоволений і цим, адже в мене була постійна ігрова практика. У такому віці — це безцінно.

— У команді ти провів близько року, відігравши 21 поєдинок. Чому далі не склалося з Полтавою?

— У команді відбулася зміна тренерського штабу: на зміну Олегові Федорчуку прийшов Анатолій Безсмертний, який працював його помічником. Напевно, в нього була інша тактична схема, під яку я не підходив. У мене жодних образ немає. Так часто буває, тому ми потиснули один одному руку і розійшлися.

— З ким з них тобі краще було співпрацювати і яке враження на тебе справили ці дві футбольні особистості?

— У кожного з них було різне бачення гри. Олег Вікторович пропагував більше тактичний вид футболу, коли все було зорієнтовано на тактичну гру. Анатолій Петрович вважав, що нам потрібно вигравати єдиноборства, що саме з цього і складається футбольний матч. Йому подобалася боротьба: якщо ти вигравав боротьбу, значить ти вигравав і відрізки матчу, а оскільки ти вигравав відрізки матчу, то ти вигравав саму гру. У чомусь вони були схожі, але, мені здається, що навряд чи вони змогли б дуже довго працювати разом, адже мали різні погляди на футбол.

— З ким було зручніше працювати?

— З Олегом Вікторовичем, адже він довіряв мені більше. Коли прийшов Анатолій Петрович, то від команди вимагався в першу чергу гарний результат. І виходило так, що я не підходив під його бачення гри. А Олег Федорчук випускав мене в основному складі, і це надихало, напевне, як і будь-якого футболіста.

— Із Полтави ти пішов узимку цього року, а далі близько шести місяців був поза футболом. Чим займався в цей час?

— У мене наприкінці осені проявилася неприємна травма спини. До зими вона прогресувала. Я сподівався, що все мине швидко, але все склалося не так — протягом шести місяців довелося лікуватися. Я ходив від одного лікаря до іншого, і вийшло так, що до весни не встиг відновитися. Але цей час я провів з користю: більше дивився футбол, переосмислював свою позицію, тому я вважаю, що нічого випадкового не буває в цьому житті. Якщо була ця пауза, значить так було потрібно.

— Чи проявляється зараз ця травма?

— Ні. Як тільки я приїхав у Нову Каховку, так одразу й забув про неї. Тут хороша атмосфера, гарна природа, я думаю, що це теж допомогло моєму відновленню.

— У Полтаву ти прийшов у часи, коли головним тренером був Олег Федорчук, і до Енергії ти перейшов до цього ж тренера. Вважаєш, що він бачить у тобі великий потенціал?

— Мабуть, «великий» — гучно сказано. Але те, що він довіряє, — стовідсотково. Коли мені навесні запропонували спробувати себе в Енергії, вирішальним фактором стало запрошення саме від Олега Вікторовича. Навіть протягом літніх зборів він не форсував події, розумів, що я лише починаю набирати форму. У будь-якій іншій команді мені, напевне, не дали б такої можливості й одразу б кинули, як то кажуть, у котел. А тут все поступово. Звісно, я ще не вийшов на свій оптимальний рівень, але завдяки розумінню головного тренера травма не дає про себе знати, і я продовжую займатися футболом.

— Окрім Енергії, надходили пропозиції від інших клубів?

— Якщо казати про літо, то ні, адже я ще з весни знав, куди буду переходити. А взимку я був на перегляді в чернігівській Десні, але не підійшов їм. Був у Вересі, але там почала турбувати травма, тому я вирішив покинути збір з командою.

— Чи плануєш повернутися до першої ліги?

— Все, що не робиться, робиться для вдосконалення. Я рвуся вгору, але кидати все при першій-ліпшій нагоді не збираюся. Наразі трансферне вікно закрите, не потрібно переживати за щось. Є осінь, футбольне поле, м’яч, тому все треба доводити на футбольному полі, а вже взимку вести ці розмови.

— Цього сезону за шість ігор ти відзначився вже трьома голами. Не збираєшся зупинятися на досягнутому?

— Звісно, не збираюся. Сподіваюся, це лише гарний початок для чогось більшого. Повторюся, треба лише вдосконалюватися.

— Є бажання стати найкращим бомбардиром другої ліги?

— Звичайно, думки про це були (посміхається), однак я вже зараз бачу, що трохи відстаю. Але буду старатися надолужити цей розрив і наздоганяти суперників та допомагати Енергії підійматися в турнірній таблиці якомога вище.

— Який гол найбільше запам’ятався за твою поки що нетривалу кар’єру?

— Перший гол у професійній кар’єрі, який я забив Миколаєву. Якраз тоді вийшов на заміну. Цікаво, що в ніч перед грою мені наснилося, ніби я ніяк не можу забити гол. А в мене завжди складається так, що всі сни збуваються навпаки, тому десь усередині я відчував, що вийде забити гол. Ми тоді виграли 4:2, останній гол забив саме я.

— Ти пограв в команді першої, зараз граєш за команду другої ліги. Якщо порівнювати ці дивізіони, то є різниця у рівні?

— Стверджувати, що різниці немає, не можна. Різниця полягає в майстерності, але вона не настільки велика, як це може здаватися.

— Чи не планує Енергія підвищитися в класі?

— Перед сезоном керівництво поставило завдання бути в п’ятірці кращих. Я думаю, клуб має небагато можливостей для підвищення в класі. Все-таки перша ліга — це трохи інший рівень. Але я маю надію, що найближчим часом це нам буде під силу. На старті ми трошки забуксували, однак зараз п’ятірка буде нашим мінімумом, а ми будемо боротися за вищі позиції.

— У кожного молодого гравця є певні взірці у футболі. На кого з футболістів намагаєшся рівнятися ти?

— Важко сказати, адже в мене немає одного кумира. Від кожного футболіста хочеться взяти якусь його визначну особливість. Дуже хотілося б мати таке відчуття гола, як у Філіппо Індзагі. Із нинішніх футболістів подобається Еден Азар, його володіння м’ячем, дриблінг. Було б ідеально сумістити уміння цих двох гравців.

— Яка твоя найбільша футбольна мрія?

— Напевне, почути гімн Ліги чемпіонів на футбольному полі.

— У складі якої команди?

— Не має значення, адже у мене немає особливих уподобань.

Богдан Проскуров