Наприкінці минулого літа Десна дебютувала у чемпіонаті УПЛ. Разом з нею перші матчі в еліті провели й молодіжні команди

Дублерів Десни з команди U-21 очолив знаний в Україні футболіст Олександр Пищур. Про свою нову роботу, про перспективи молодих підлеглих, і про славну кар’єру бомбардир розповів офіційному сайту Десни.
У футбол з… бізнесу
— Ви народилися у Чернігові. Де та коли почали займатися футболом?
— Так, народився у Чернігові. З 6 років почав займатися у 21-й школі. Рік мене тренував Олег Іващенко, потім мене забрали у ДЮСШ, яку я й закінчив.
— Вашою першою командою у 1999 році стало Динамо (Чернігів). Як туди потрапили?
— Та дуже просто. Я у той час займався легеньким бізнесом. Валентин Вікторович Литвин відправив хлопців до мене, сказав, що хоче, щоб я пограв за Динамо. Ми на снігу грали з Десною я вийшов у сандалях, забив. Так почав потроху відновлювати фізичну форму та грати у футбол. Потім Вікторович (Валентин Литвин, — прим.) відправив мене у Білорусь у Дніпро з Могильова.

Відверто «Мрію зіграти в АПЛ, як мій земляк Ярмоленко»

— Тобто до Динамо Ви кілька років не займалися футболом?
— Рік. Посварився з тренером. А у нас же після футбольних шкіл «дуже гарні» перспективи для нашої молоді… Добре, що зараз створили U-21 та U-19 — кудись можна підтягнути хлопців, а раніше що було?.. Нічого не було. На область… Якщо тобі хтось допоможе, кудись відправить — добре, а виїхати було важко.
— У Білорусі у 2000-му році відчували себе за кордоном?
— Ні, тому що у команді було 8 українців, ми були там як вдома, не ділилися на легіонерів та місцевих. Був гарний колектив.
— Після Білорусі Ви грали за низку українських клубів. Який період найбільш запам’ятався та яку команду можете назвати рідною?
— Це не секрет, я майже 6 років грав у Волині, тому рідна Волинь. У решті клубів я був рік-два. Запам’яталися 6 років у Волині.

Зірка Волині

З Європи до Азії
— Чи були колись можливість та бажання потрапити у Десну?
— Так. Олександр Дмитрович Рябоконь пару разів хотів мене бачити у команді, але я то був зв’язаний контрактом, то ще якісь проблеми. Не вийшло…
— У 2009 році Ви поїхали до Словаччини та грали за Ружемберок. Наскільки відрізняється футбол та підхід до футболу в Європі й чому не залишилися у Словаччині надовго?
— Відмінності дуже великі. Ставлення до футболу зовсім інше, організація краще. Не залишився, бо в останній грі у мене стався конфуз: ми боролися за потрапляння у Лігу Європи, але суддя нас трохи «прибив». Я не схвально висловився на його адресу та мене дискваліфікували на 8 місяців, тому довелося поїхати.
— У Вашій кар’єрі було відразу кілька узбецьких клубів, серед яких найбільш відомий, напевно, Буньодкор — клуб, за який свого часу грав Рівалдо. Наскільки це серйозний проект та як там опинилися?
— Коли там грав Рівалдо, то це був не проект, а проектище, Сколарі був тренером, грав Рівалдо, ще кілька бразильців — просто «Космос». Я зачепив, скажімо так, «залишки розкоші». Мені зателефонував агент, сказав, що виник такий варіант та запитав: «Є бажання поїхати на перегляд у Буньодкор?» Я кажу: «Та є». Якраз вони були на зборах в Еміратах. Я поїхав, показав пару фінтів й мене взяли у команду, підписав контракт.
— Ви грали за Буньодкор в Азіатський Лізі Чемпіонів. У Європі небагато хто уявляє що це за турнір. Наскільки це серйозні змагання та яка там атмосфера на трибунах та навколо футболу?
— Футбол відрізняється від європейського, але атмосфера… дуже серйозна організація у тому ж Китаї, Японії, Таїланді. Мене здивувало: ми приїхали грати наче у якесь село у Таїланд, божевільна спека. А стадіон, біля 30 тисяч, повністю забитий та вболівальники всі 90 хвилин співали. Ми отримували м’яча — вони завивали, як тільки м’яч був у їх команди — вони починали співати. Зараз футбол в Азії розвивається. У ті ж Китай, Японію їдуть відомі футболісти. Наче й догравати, за грошима, але загалом рівень там став вище.

У Таразі

— Крім Узбекистану Ви ще встигли пограти у Казахстані. Наскільки життя та футбол у цих колишніх азіатських республіках СРСР відрізняється від України?
— В останні роки й в узбецькому, й у казахському футболі йде підйом. Я коли їхав з Узбекистану, там майже у всіх містах або побудували нові стадіони, або реконструювали старі. Йде розвиток. У Казахстані ті ж Астана, Кайрат вже грають у групових етапах Еврокубків. Рівень підіймається, можливості непогані, та рівень зарплат теж гарний.
— У сезоні-2017/18 Ви повернулися в Україну, у луцьку Волинь, але вже навесні 2018 року грали за Авангард (Корюківка). Чому не залишилися у Луцьку надовго?
— Скажімо так, як я часто казав: не зійшлися у поглядах з, на той час, президентом клубу… А в Авангарді я відіграв два матчі на прохання Валерія Чорного, який сказав: «Прийди, порухайся». Робити не було чого, тому прийшов, порухався…
Шлях тренера
— Зараз вже остаточно закінчили кар’єру гравця?
— Так, наче вже закінчив, перемкнувся на тренерську діяльність.

Коллеги говорят Орбу: «На счет матча с Динамо закрыл глаза. Да, 1:4, но ведь прогресс есть»

— Ви зараз тренуєте юнацькі команди Десни й Вас вже хвалять гравці. Взагалі, готувалися до тренерської кар’єри та чи можете Ви сказати який Ви тренер?
— Я ще тільки почав, тому як я можу оцінювати себе? Мене повинні оцінювати гравці та керівництво. Наше завдання — працювати.

Пищур і лава Десни U-21

— Й Десна U-19, й Десна U-21, напевно, не дуже вдало стартували у чемпіонаті. Як думаєте, з чим це пов’язано та чого не вистачає для перемог?
— Це не таємниця. Зібрали всіх місцевих хлопців. Хтось грав у чемпіонаті району, хтось — області. Не вистачало ані тактичної підготовки, ані фізичної. Згодом тільки почали це підтягувати, стали набирати очки. Сподіваємося, що перемоги прийдуть.
— Чи є у складі Десни U-19 та U-21 футболісти, які можуть стати майбутніми Олександрами Пищурами?
— Я не можу оцінити свій рівень майстерності. Мене оцінювали тренери тих команд, де я грав. Як я сам себе можу оцінити? Я ж не Мессі чи Кріштіану Роналду… Порівнювати когось сенсу немає. Кожен — окрема особистість.

По душам «После победы над Зарей постоянно названивали агенты. Но я остался в Стали»

— Ваш син грає за Десну складену з гравців 2003 року народження. Зараз команда виступає у Вищій лізі ДЮФЛУ. Чи відвідуєте матчі та чи є у сина перспектива стати професійним футболістом?
— На домашні ігри ходжу майже на всі. На виїзні ходити можливості немає. Стосовно перспектив… Перспектива є у кожного. Головне щоб у цих хлопців було бажання розвиватися, рости та чогось досягти. Все залежить суто від них.
— Щоб Ви побажали вболівальникам?
— Більше перемог, щоб вони були завжди ради. Для вболівальників перемоги — найважливіше.