Найкращим молодим гравцем змагань ПФЛ у 28-му турі проект Золотий Талант та Ліга визнали 20-річного нападаючого Арсеналу Павла Федосова. Трохи більше ніж за три роки своєї дорослої кар’єри він встиг змінити низку клубів, пограти у другій українській лізі, у вищій латвійській, нинішній сезон проводить у першому вітчизняному дивізіоні. Причому розпочинав його у Сумах, а продовжує наразі у формі столичних канонірів.

За них і забив дебютний гол — у минулому турі в ворота Тернополя, яким і розпочався розгром гостей (4:0). Цією перемогою кияни перервали свою п’ятиматчеву безвиграшну серію, молодий форвард за свій внесок здобув визнання експертів та фірмову футболку німецького бренду JAKO, яку ПФЛ вручить йому на одному з найближчих матчів.

— Павло, вітаємо із останніми успіхами, один з яких приємніший за інший.

— Так, нарешті забив, а команда перемогла. Саме командна гра порадувала, протягом всього матчу домінували, створювали моменти. А своєю грою не зовсім задоволений, міг краще.

Так, забив гол, дуже люблю це робити, але мені краще, коли моя команда грає другим номером, на контратаках. А ось в позиційних наступах мені важкувато. Розхлябано став грати, погано.

— Це твій перший гол у першій лізі. Чи не запізно?

— Не знаю, чому раніше не забивав, не таланило. Грав, але навіть моментів не було. Коли ж якісь можливості виникали, не виходило. Зараз вдалося.

— Та й Арсенал п’ять матчів не вигравав.

— Думали, з хлопцями, звичайно, і не могли зрозуміти, чому так виходить. Не могли навіть гол забити.

— Незважаючи на невдачі, твоя команда міцно стоїть посередині таблиці. У клубі задоволені восьмим місцем?

— Коли йшли розмови, що шість команд будуть у вищу лігу виходити, у нас було завдання потрапити до шістки. Але потім сказали, що в УПЛ піднімаються лише дві команди і ми заспокоїлися, почали грати в своє задоволення.

— За лідерськими розбірками стежиш? Як думаєш, хто потрапить до еліти?

— Мені хотілося б, щоб Десна вийшла, адже я сам родом із Чернігова. Хотілося б, щоб там була Прем’єр-ліга. А так шанси претендентів 50 на 50.

— За чернігівську Юність ти відіграв в усіх чемпіонатах ДЮФЛУ, а як до неї потрапив?

— Я постійно дивився футбол по телевізору і просив маму відвести мене в секцію. Так, саме маму, адже вона в мене колишня футболістка (Тетяна Федосова грала за чернігівську Легенду, чемпіонка України. — Прим. ред.). І я канючив, що також хочу займатися футболом. Ось вона мене в шість років і відвела в Юність.

— Подобалося, адже твоя команда ніколи не була грандом дитячого футболу?

— Звичайно класно, коли перший рік в ДЮФЛУ, а вже на різні турніри їздили, в різні міста. Можна було зіграти з Динамо, Оболонню, Арсеналом, цікаво було.

— Як так вийшло, що випускний клас (сезон-2012/2013) ти відіграв за Юність U-17, а у фінальній пульці виступав за Динамо?

— Це був останній сезон в ДЮФЛУ, і передостанній тур ми в Києві грали на Нивках. Програли 0:2, але я добре зіграв і мій тренер підійшов, каже: Хочуть подивитися тебе на зборах перед фінальною пулькою, у них проблеми з нападниками, а ти сподобався. Я поїхав на збори, вони на динамівській базі на Нивках проходили, там був список, хто поїде на фінал, і там моє прізвище.

— Ти в основному на заміни виходив, а Динамо чемпіоном не стало — лише бронза. Образливо, чи ти й такій медалі радів?

— Прикро було, ставилося завдання виграти. Але так вийшло, що Шахтар всі чотири вікові групи виграв. Та третє місце також нічого.

— Тебе брали з перспективою потрапляння до команди Динамо U-19? Чи разом із тим фіналом все й закінчилося?

— Спочатку мене взяли мене, я там побув, пограв і прийшли нові тренери. Мені тренер казав, що поїдеш на збори з U-19, але так ніхто і не зателефонував.

— Деякі хлопці з тієї команди вже до основи Динамо доросли — Бєсєдін, Циганков, Оріховський. Вєе тоді виділялися?

— Тільки Циганков виділявся, я знав, що він буде грати на високому рівні. Бєсєдін забивав також. А Оріховський нічим не виділявся. Та зараз слідкую за матчами, і він додав.

— Ти ж повернувся до Чрнігова, виступав у чемпіонаті області?

— Так, грав на аматорському рівні. Спочатку був у Поліссі (Добрянка), це команда, що комплектується випускниками Юності, там зіграв місяць, чи два. Потім перейшов до клубу ЮСБ, а згодом знову у Полісся повернувся.

— А влітку 2014-го підписав свій перший професіональний контракт — з Арсеналом-Київщина з Білої Церкви?

— Так. Там був спортивний директор Микола Вікторович Литвин, який тренував маму мою в Легенді. Коли мене в Динамо U-19 не взяли, він ще тоді запрошував, але я не захотів. А через рік він запросив на оглядини, в мене не було інших варіантів. На область більше не хотів грати. Поїхав, потренувався, зіграв двосторонку, підписав контракт.

Павло Федосов

— Наскільки швидко адаптувався у дорослому футболі?

— Гадаю, адаптувався швидко, не дуже складно було, почали мене ставити у стартовому складі.

— У першому сезоні ті забив двічі, у наступному тричі, і відчув, що пора переходити на інший рівень — подався на оглядини до Кварцяного? Чим не догодив?

— Я був на оглядинах днів десять, потім сидів в кафе, і зателефонував адміністратор, каже, що чотири дні вихідні, сказав Кварцяний, їдь додому, а потім в січні на збори.

Я коли був у відпустці, почав читати новини, писали, що фінансів немає, заборонили Волині трансфери. Потім зателефонував президент Арсеналу, сказав, у Волинь не можна зараз. Тому я поїхав в січні на збори з Арсеналом, тренувався, а з Волинню пролетів.

— Може, й на краще, адже ти легіонером став, з ФК Рига контракт підписав. До речі, як?

— Був турнір пам’яті Закарлюки. Я там зіграв і забив кілька м’ячів. Після турніру президент Арсеналу сказав, є пропозиція в Латвію поїхати, там новачок Прем’єр-ліги посилює склад. Я захотів спробувати, зробили документи і через два тижні поїхав.

— І як воно там, у колишній радянській республіці, а нині країні Євросоюзу?

— В місті там красиво. Життя в країні гарне, набагато краще, ніж в Україні. Спочатку легіонери в будиночках мешкали, в кожному по чотири футболісти. Коли ж облаштувалися і з документами вирішили, почали винаймати квартири, адже там деякі гравці з сім’ями були.

— Національні блюда країни найсмачніших шпротів куштував? У будиночках самі собі готували? Путру — знамениту латиську кашу? Капусту тушковану?

— Ні, не пробував. Ми в кафе харчувалися. Зранку тренування, потім заїздили в кафе, брали із собою в контейнерах, а вдома увечері розігрівали, щоб зайвий раз не їхати в місто. Ми мешкали за містом, і там хвилин 30 їхати до Риги, в кафе.

— Зарплата у Ризі більша, ніж у нашій другій лізі?

— Звичайно.

— Кажуть, латиші чудово розуміють російську мову, але принципово нею не розмовляють. Мовних проблем не було?

— Ні, там російською більшість людей балакає.

— Тобто, матюкнутися на полі не варто, суддя зрозуміє?

— Ну, так, так, не можна.

— На що загалом схожий чемпіонат Латвії?

— Схожий на чемпіонат України, такий самий силовий футбол, певне, навіть більш силовий, там всюди боротьба. Сам футбол на гарному рівні, є хороші команди. Може, трохи сильніший за нашу першу лігу.

Погано тільки, що в чемпіонаті лише вісім команд, і грати по три, чотири рази з кожним.

— Рига — клуб молодий, але з амбіціями?

— Коли я прийшов, були на шостому місці. Завершили на п’ятому. Зараз, бачу, задача серйозніша — чемпіонство, набрали гарних футболістів. Здається, на четвертому йдуть.

— Як у команді зустріли новачка? На той момент там вже був українець — воротар Ігор Литовка.

— З ним найбільше і спілкувався. Він мене розпитував про Україну, про Арсенал. А взагалі гарно прийняли, потоваришував з хлопцями. Капітаном у нас був Олег Лайзанс, півзахисник збірної Латвії.

— Що, насамперед, здивувало у латиському футболі?

— Та навіть не знаю, мабуть те, що вболівальники так само, як і у нас: приходять люди на Лієпаю і на Вентспілс, а так дуже мало болільників на трибунах.

— Із тренером відразу знайшов спільну мову?

— Коли прийшов, був тренер латиш. Так я навіть жодного разу не зіграв під його керівництвом: спочатку не грав, тому що не було документів, команда провела три тури, набрала два очки, і його прибрали.

Потім прийшов Дмитро Хомуха, який вигравав зі збірною Росії U-17 чемпіонат Європи. Він прийшов і в першому ж матчі на десять хвилин мене випустив. Не регулярно, але випускав. На жаль, тільки в чотирьох матчах зіграв.

— І ти повернувся на батьківщину. Не жаль було залишати Прибалтику?

— Прикро, хотів залишитися. Але часто траплялися травми, і грав мало, тож вирішив повернутися в Україну.

— Чи правда, що ти належиш Ризі, а українським клубам здаєшся в оренду?

— Так, я маю контракт з Ригою, тож і в Сумах півроку був, і зараз в Арсеналі на півроку саме в оренді.

— У Сумах не залишився через зимові негаразди з китайськими інвесторами?

— Почну з того, що мене Ярошенко взяв. Мені знайомий агент запропонував їхати в Суми на перегляд, я поїхав, тренеру сподобався, і мене взяли в оренду. Та через три гри Ярошенко пішов у Полтаву. Тож і я дочекався закінчення оренди й перейшов до Арсеналу, запросили. Там тренер, з яким я в Білій Церкві грав, Сергій Литовченко, багато друзів і знайомих.

— Ти і в Сумах не забивав, і в Арсеналі спочатку не міг відзначитися. Та Литовченко тебе наполегливо ставив у склад.

— Так, спасибі йому за це велике. Спочатку я не був готовий, зараз гарно тренуюся і подобаюся на тренуваннях, ось непогано зіграв.

— Пограєш до літа у Києві, і що далі?

— Не знаю ще, спочатку потрібно дограти, ще шість турів залишилося. Потрібно буде вже влітку думати.

Бліц

— Мій перший тренер Микола Васильович Липовий, він був у мене в Юності з шести років до 17-ти.

— Який зарубіжний чемпіонат подобається, за який клуб вболіваєш?

— Подобається чемпіонат Англії, а клуб Реал (Мадрид).

— Чи є в тебе футбольна мрія?

— Є, грати в гарному чемпіонаті, в хорошій команді, щоб батьки пишалися.

— Хобі? Люблю грати в настільний теніс.