Про драматичний та повний пригод похід Мідтьюлланна за золотом у чемпіонаті Даніїї проект Золотий Талант розповідав регулярно. Про внесок в цю перемогу українського форварда Артема Довбика — ще детальніше

Після завершення переможного походу 20-річний вихованець черкаського футболу приїхав на Батьківщину, й мальовниче описав згадані вище події в інтерв’ю Футбол 24. Принагідно згадавши початок своєї кар’єри, оглядини в Динамо та збірній, виступи за Дніпро.

«Коли забив Копенгагену, трибуни просто вибухнули»

— Артеме, вітаю з чемпіонським титулом. Як відсвяткував?

— Дякую за привітання. У мене — прекрасний настрій. Усе вирішувалося в останньому турі — і дуже добре, що ситуація склалася саме на нашу користь.

— Ти взяв участь у чемпіонському матчі проти клубу Хорсенс, вийшовши на поле у другому таймі. Опиши свої відчуття, коли пролунав фінальний свисток.

— Дійсно. Приємно вийти у такому матчі і доторкнутися до історичної перемоги. Там був ще такий момент: я біг із м’ячем і якраз у цей момент прозвучав фінальний свисток. Тож я підхопив цей м’яч і з усієї сили підбив вгору. Всі повибігали на поле — і тоді я усвідомив, що ми стали чемпіонами.

— Гладіаторам після перемог дозволяли вино і жінок. А що дозволили футболістам Мітьюлланда?

— Нам урочисто вручили кубок і медалі. Відбулася зустріч із вболівальниками, тренер виголосив подяку. А потім була чемпіонська вечірка — для команди і фанатів. Фанати бачили, що ми робимо, але не могли потрапити до нас — загорожа. Кінець сезону, всі розуміли, що попереду відпустка, тож кожен гравець дозволив собі кілька кухлів пива.

Артем Довбик (Мідтьюланд)

— Ти відіграв добрий десяток матчів у чемпіонаті, забив один гол. Як оцінюєш свій весняний відрізок у складі нового клубу?

— Я прийшов у Мітьюлланд без зимових зборів — вже через тиждень стартував чемпіонат. Тим не менше, можна було виступити і краще. У кожному матчі я мав по кілька моментів, але накульгувала реалізація. Думаю, справа в тому, що взимку я перебував без практики — сидів вдома і просто підтримував форму. На щастя, головний тренер довіряв, давав мені зіграти. П’ять голів точно можна було забити…

— Свій гол ти забив у неймовірному матчі проти Копенгагена — цей м’яч виявився переможним у суперкамбеку Мітьюлланда після 0:2. Як це було?

— Я вийшов на поле при рахунку 0:2. Тренер порадив максимально брати гру на себе, йти на загострення — нам у жодному випадку не можна було втрачати очки. Ми швидко забиваємо один гол у відповідь і я розумію, що свій момент обов’язково матиму. Мітьюлланд завівся, як належить — пішла відкрита гра. Буквально через 5 хвилин нам вдалося зрівняти рахунок — 2:2, а до фінального свистка — ще хвилин 15.

І от — момент. Суперники подавали кутовий, наш голкіпер спіймав м’яч і дуже швидко розпочав контратаку. Ми вибігли три в два, я отримав зручну передачу, яку залишалося завершити влучним ударом. Коли забив цей гол, трибуни просто вибухнули. Для мене це — найнезабутніші емоції. Такого у футболі ще не відчував. В Україні все було по-іншому. А тут — 12 тисяч, повний стадіон.

— Крім тебе у цьому матчі відзначився Ерік Святченко — син харківського художника. Які твої враження від спілкування з екс-захисником Селтіка?

— О-о-о, Ерік — прекрасна людина! Він мені дуже сильно допомагає. Тільки-но я приїхав у Мітьюлланн, Святченко одразу підійшов, привітався і сказав: «Я розумію, що тобі наразі важко з англійською мовою, тож на першому етапі я тобі допомагатиму». За ці три-чотири місяці ми сильно здружилися. Постійно спілкуємося у роздягальні, в автобусі, на тренуваннях. Мені поталанило, що в команді є такий гравець. Ерік — справжній лідер Мітьюлланна.

— Російська мова у Святченка на нормальному рівні?

— Так, він чудово розмовляє нею. У нього батько спілкується російською, та й мати — також.

— Крім Еріка ще маєш якихось френдів у команді?

— Із болгарином Божидаром Краєвим мешкаємо в одній кімнаті на виїздах. Але того спілкування, як із Святченком, у мене більше ні з ким немає.

«Я — Артем Довбик, приїхав з України»

— Чи вдосконалюєш свою англійську?

— Так. Клуб забезпечив мене репетитором. Наші заняття відбуваються двічі на тиждень — по три години. Це дуже важко (Усміхається). Але продовжую навчатися, бо відчуваю від цього ефект. Коли тільки приїхав у Мітьюлланн, практично нічого не міг сказати англійською і заледве розумів, що кажуть мені. Якщо це стосується футболу — ще можу втямити, а от коли йдуть більш складні матерії…

— Раніше ти розповідав, що адаптувався до життя в Данії за кілька тижнів — це доволі швидко. До чого було звикнути найважче?

— До нової країни я звик завдяки допомозі Святченка. Найважче сприймав їхню погоду. У Данії — постійний дощ. Усі тренуються на живих полях, а ми ще змушені працювати в манежі. Манеж — це дискомфорт, починає боліти спина.

Самі данці — монотонні, нікуди не поспішають. Ти квапишся на тренування, знаєш, що цю дистанцію пролітаєш за 7 хвилин, але цього разу попереду — авто, яким кермує бабуся. І все — можеш їхати за нею півгодини, поки вона нарешті поверне кудись (Усміхається). Обігнати — нереально, бо всюди — камери спостереження. Усе — дуже правильно і суворо. Але до всього хорошого звикаєш швидко.

— У Мітьюлланні проходив посвяту новачка?

— Ні, такого не було. На першому тренуванні кожен з гравців підійшов до мене, привітався. Вони заздалегідь знали про мій приїзд. Тобто, не було такого: «Ти хто такий? Звідки?» Згодом підійшов тренер і представив мене колективу. «Я — Артем Довбик, приїхав з України. Буду радий допомогти Мітьюлланну», — додав від себе.

— Чим особливий Єс Торуп — головний тренер твоєї команди? Кого з українських наставників він тобі нагадує?

— Важко ось так порівняти… Можу сказати, що наш тренер вміє дуже добре налаштувати команду на гру. Він — прекрасний мотиватор. Особливо гарно Торуп налаштував на останній матч: «Все залежить тільки від вас. Якщо не переможемо — будемо самі себе звинувачувати. Нам випав історичний шанс, і ми не маємо права його втратити». Команда вийшла на поле і у важкій грі таки перемогла. Вважаю, Мітьюлланн повністю заслужив на чемпіонський титул. Хоча трохи раніше всі експерти одноголосно ставили на Брондбю. Цей факт мотивував нас ще більше.

Довбик радіє у футболці Мідтьюланда

— Чим особливі фанати Мітьюлланна? Наскільки чисельна їхня армія? У якому стилі саппортять? Чи використовують, скажімо, піротехніку?

— Фанати у нашої команди хороші — вони мені імпонують. Постійно співають. Коли ми розминаємося перед грою, сектори вигукують прізвище гравця — він повинен підійти до трибун. Усі аплодують. На домашніх матчах фан-сектор повністю забитий — там близько 3 тисяч найактивніших вболівальників. Піротехніка також наявна — у розумних межах.

— Як данці ходять на футбол? Чи немає там українського фактора порожніх трибун?

— У Данії обожнюють футбол. Ми приїжджаємо на стадіон за півтори-дві години до матчу — і там вже не пройти. Тобто, вболівальники у великій кількості прибувають заздалегідь. На арені Мітьюлланна, яка розрахована на понад 12 тисяч глядачів, 90 відсотків місць постійно зайняті. Така ситуація практично скрізь. Лише одного разу я грав на стадіоні, де зібралося 4 тисячі. А так — на Брондбю прийшло 25 тисяч, на Копенгаген 15—18 тисяч.

— Данія — компактна країна. Усі виїзди пробиваєте автобусом?

— Справді, на матчі лише проти двох команд ми виїжджаємо за день до гри. Це Копенгаген і Брондбю — близько 3 годин у дорозі. На всі інші поєдинки виїжджаємо в день матчу — в автобусі проводимо трохи більше години.

«Через півгодини після данських салатів я знову голодний»

— Взимку тебе хотів підписати Ланс. Чи знаєш, на якому місці фінішувала ця команда у французькій Лізі 2?

— Якщо не помиляюся, на 12-му місці.

— На 14-му.

— Ну так. Я не стежив за їхніми виступами. Але перед останніми турами, заради інтересу, зайшов і подивився.

— Уяви: ти міг опинитися у складі середняка другого дивізіону, натомість став чемпіоном Данії і гратимеш у Лізі чемпіонів. У твоєму житті був більш вдалий вибір, ніж той, який ти зробив взимку?

— Ні, не було (Усміхається). Мій агент Олексій Люндовський зробив все для того, аби я тільки виграв від свого вибору. Варіант із Мітьюлланном з’явився в останній момент — це дуже довга історія. Ситуація розвивалася спонтанно і блискавично. Я дуже радий, що ми прийняли саме таке рішення — правильне рішення. Це дійсно — найбільш правильний вибір у моєму житті.

— Була інформація, що крім Ланса тобою цікавляться португальські та бельгійські клуби…

— Справді, був інтерес із Португалії. Але від команди, яка йшла наприкінці турнірної таблиці. Мені такий варіант не сподобався одразу. Із Бельгії мною цікавився Кортрейк. Були розмови про Брюгге, але там довго думали, сумнівалися. Мій принцип такий: потрібно йти туди, де тебе хочуть бачити. Мітьюлланн — хотів. Мітьюлланн зробив конкретну пропозицію. От і все.

— Ще минулої осені писали про інтерес від Селтіка та Аугсбурга. Можеш це підтвердити?

— Я запитував про це в Еріка Святченка. Він підтвердив, що у Селтіку були такі чутки. Щодо Аугсбурга нічого не знаю. Можливо, щось і було, але мені про це не сказали.

— Ще менше року тому ти виступав із Дніпром у Другій лізі. Продовжуєш слідкувати за цим клубом?

— Так. Із того складу, у якому я грав, залишилося, може, п’ятеро. Стежу за ними. Знаю, що у них скрутна ситуація.

Артем Довбик

— Там ти розписувався у воротах суперників регулярно. Наскільки важче це робити в Данії?

— Набагато! Тут навіть порівнювати нічого. У Другій лізі я грав упівсили. Ти виходиш на поле і знаєш, що заб’єш 1—2 голи і твоя команда переможе. Мотивації це не додавало. А ось у Данії рівень футболу, звісно, значно вищий, ніж в українських Другій чи Першій лігах. Деякі матчі УПЛ також не витримають конкуренції з Данією.

— Нещодавно про тебе згадав Дмитро Михайленко, головний тренер СК Дніпро-1. Він розповідав, що ти приходив у роздягальню красти піцу. Що це за історія?

— (Сміється) Михайленко — жартівник відомий. Був такий момент, коли я був ще при команді, але не грав. На пару з Юрою Вакулком ми ходили на матчі Дніпра. Якось після перемоги зайшли до роздягальні, щоб привітати команду. Побачили піцу — ну і взяли по шматочку (Усміхається).

— Позаяк ми зачепили тему піци, хочу поцікавитися, чи існує таке поняття, як «данська кухня»?

— Данська кухня — специфічна. У них дуже смачні м’ясо та риба. Але після тренування вони можуть обідати одними лише салатами. Я ж відчуваю, що мені цього — мало, що мені хочеться ще. Вже через півгодини після тих салатів я знову голодний.

— Чи існує у Мітьюлланні серйозний контроль за раціоном гравців?

— Ти можеш їсти все, що завгодно. Але раз на місяць відбувається зважування. За зайві кілограми, начебто, не штрафують. Я не мав нагоди в цьому переконатися, бо з моєю вагою завжди все гаразд.

«Кварцяний постійно кричав, усі його боялися»

— Не так давно ти виступав за Зорю (Бєльци). Що корисного почерпнув від етапу у Молдові?

— Нічого корисного (Усміхається). Намагаюся взагалі не згадувати про цей етап. Лише один приємний спогад — виграли Кубок Молдови. Та й те, я взяв участь тільки в одному або двох матчах. Мені дуже довго виробляли документи… Вже пройшла половина чемпіонату, а я сидів без документів. Коли ж нарешті їх отримав, зіштовхнувся із лімітом на легіонерів. Коротше кажучи, повний жах! Дочекався, поки у мене закінчився термін оренди, і одразу поїхав у Дніпро.

— Ти проходив перегляд у київському Динамо. Чи шкодуєш, що тебе не взяли в цей клуб?

— Мене тоді якраз брали, але я у той момент зрозумів, що Дніпро у моїх послугах зацікавлений більше. Там було більше конкретики.

— До сезону 2016/2017 ти готувався у таборі Волині. Розкажи про Кварцяного і його легендарні тренування.

— О-о-о, ці тренування — справді важкі. Навіть не пригадаю, де ми були… В якомусь лісі. Зранку прокидаєшся — біжиш три кілометри. Потім їси, спиш одну годину і знову біжиш — цього разу 5 кілометрів. Ну й увечері — ще 7 кілометрів. М’яч нам давали лише для того, щоб торкнутися і понабивати трохи.

Кварцяний — харизматичний, звісно. Постійно кричав, всі його боялися і ніхто не ризикував заперечувати. Він практикував матчі основного складу проти дубля. Їх, скажімо, 14 осіб, а нас — 10. Грали, до речі, без аутів. Цікавий такий етап у мене був (Усміхається).

— Тебе вже викликали у національну збірну України. Якою була розмова із Шевченком?

— Він сказав, щоб я не боявся і відчув, що є таким, як і всі у команді.

— У минулому Андрій Миколайович був форвардом топ-класу. Один із твоїх кумирів?

— Звичайно, що в дитинстві Шевченко був моїм кумиром. Як, напевно, для кожного українського хлопчака. Але потім мене захопила гра Тьєрі Анрі та Златана Ібрагімовіча.

— Що ти робитимеш для того, аби досягнути їхнього рівня?

— Тренуватися і працювати над собою.

— Твоя мінімальна планка голів, які ти хочеш забити у новому сезоні?

— Важко відповісти. Зараз усе залежатиме від зборів. Там усі перебуватимуть в рівних умовах. Працюй і доводь. Хочеться забити якомога більше і реалізувати усі моменти — а вони будуть, я впевнений.

— Чи хотів би зіграти проти українського клубу у єврокубках?

— Так, дуже б хотів. Неважливо — у Лізі чемпіонів чи Лізі Європи. Адже єврокубки — це мрія кожного футболіста. Зоря, Динамо, Ворскла — байдуже. Головне, щоб це була команда з України.

— Як проведеш свою відпустку і коли повертаєшся до роботи?

— Проведу кілька днів у рідних Черкасах, поїду до дідуся, бабусі. Потім планую злітати у Барселону, а тоді ще повернуся у Черкаси. 13 червня вже мушу бути у таборі Мітьюлланна, адже наступного дня стартують збори. Перші 6-7 днів працюватимемо в Данії, а куди потім — ще не знаю.

 Загрузка ...