У матчі 8-го туру чемпіонату другої ліги проти Поділля півзахисник Миру Денис Бондаренко зробив дубль, і його клуб переміг — 3:1. У минулому турі команда з Горностаївки виграла з таким же рахунком у Енергії з Нової Каховки, перший м’яч також на рахунку 21-річного футболіста.

Привітавши гравця з цим успіхом, прес-служба ПФЛ дізналася про перипетії останнього поєдинку, і поцікавилася, чи не занадто тривалим виявилося гольове мовчання талановитого хавбека:

— Були в мене сприятливі нагоди для взяття воріт і у попередніх зустрічах, які ми, на жаль, програли Тепловику та Реал Фармі, взагалі всуху. А ось у поєдинку з Енергією вдалося швидкий гол забити, вже на 9-й хвилині. Пішла подача кутового, Влад Савченко покотив, а мені залишалося тільки грамотно влучити — я сам залишився на підборі, ніхто не тримав.

Потім 2:0 повели, та в кінці тайму виникла нервовість, пропустили. У перерві тренери нас повернули до тями, нагадали, що рано заспокоюватися. Вийшли налаштованими, дотиснули суперника і у хорошому настрої поїхали додому.

— Якщо ви так сумлінно дотримуєтеся тренерських вказівок, як же ви примудрилися програти два попередні матчі, не забивши при цьому жодного голу?

— Тепловику по грі поступилися — 0:1, багато боротьби програли, трішки побили нас там. А ось у домашньому матчі з Реал Фармою, навпаки, вже ми володіли ініціативою, контроль м’яча був хороший, створювали моменти. Та пропустили контратаку, ще й пенальті такий суперечливий. Пішли відігруватися, й на останніх хвилинах першого тайму прикро пропустили знову.

Певна річ, після двох невдач всі розуміли, наскільки важливий результат зустрічі з Енергією. У разі успіху, ми продовжуємо боротися за місця у верхній частині таблиці, не дай Бог, програємо — і скочуємося ближче до аутсайдерів.

— Суворий тренер Віктор Богатир влаштовував розбір ваших польотів?

— Звісно. Та ми й самі з хлопцями ще раніше зібралися поговорити, чому так вийшло. А потім вже з тренером години півтори розмовляли, аналізували гру, помилки. Потім ще й президент клубу налаштовував на обласне дербі, дуже всі завели нас. Тому й вийшли на поле згуртованими, віддали усі сили, словом, розбори пішли на користь.

— У наступному турі Мир зустрінеться з Іллічівцем-2. Сильна молодь у лідера першої ліги?

— Спілкувався з хлопцями із Кристалу, вони вже зустрічалися з маріупольцями. Кажуть, там із першої команди Іллічівця постійно спускають у другу кількох людей, непоганих виконавців, грають у футбол, а не б’ють м’яча, куди очі бачать.

Гадаю, цікавим поєдинок вийде, легко нам точно не буде, але сподіваємося на три очки. Перемога вкрай важлива для нас.

— Ти сам ще молодий гравець, як воно грати у другій лізі проти дорослих дядьків? Міцно по ногам б’ють?

— Так я ж ще до дубля Олімпіка рік у першій лізі за Миколаїв відбігав. От той перехід — з дитячого футболу відразу в дорослий — видався набагато важчим. Тоді відразу відчув різницю у швидкостях, у мисленні на полі, певна річ, спочатку й по ногам отримував постійно.

А ось після дублю вже не потрібно було перелаштовуватися на другу лігу, тут вже великої різниці не відчув. Хіба що тут більше силового футболу, боротьби.

Денис Бондаренко розігрався у складі Мира з Горностаївки

— Якщо вже торкнулися твоєї кар’єри, поясни, чому вихованець дніпропетровського футболу, не виступає зараз за тамтешній клуб? Тим більш, передумов чимало.

— Так це спочатку все треба розповісти. Розпочинав я в дніпропетровському Інтері, та про той період не хочу згадувати. Вважаю, доленосними для мене були два з половиною роки в місцевому УФК. Там тоді працював Валерій Володимирович Черних — прекрасний дитячий педагог, він зараз, до речі, в столичному Арсеналі трудиться.

А школа інтернетівська вона допомагає дітям до справжнього футбольного життя адаптуватися. Потім перейшов уже до Дніпра, там спочатку тренером був Книш — нинішній наставник Нафтовика з Охтирки. Володимир Миколайович вже тоді вирізнявся сучасним баченням футболу: у нас після кожного матчу відбувався підрахунок очок, ТТД, також дуже приємні спогади залишилися від роботи з цим спеціалістом.

Після чого почали з’являтися іноземні фахівці. Першим був бразилець Джонас: робив акцент на фізику, багато на піску бігали, здавали тести, в тому числі й Купера, та він не дуже довго попрацював саме з нашим віком. Його звільнили й прийшли іспанці, Жорді Гратакос з двома помічниками. Ось вони вже робили ставку на тактику, командні дії, кожен знав, де йому знаходитися на полі. Гратакос проповідував сучасний і швидкий футбол. Зараз він у Москві працює, у російському філіалі Барселони.

— Виходить, чотири роки тому ти закінчив Академію Дніпра, а далі кар’єрними сходинками не пішов — U-19, U-21?

— Коли я випустився з Академії, до команди U-19 був дуже жорсткий відбір. Я його пройшов, розуміючи при цьому, що програю старшим хлопцям фізично. Відчував, що остаточно мій організм ще не сформувався, було важко, я мало грав. Але це теж був дуже корисний досвід. А потім команду розформували, й створили вже під егідою першої команди й дубля (раніше U-19 функціонувала). Не пам’ятаю, хто тоді її очолив, чи Михайленко, чи ні, але мене там не бачили: там робилася ставка на випускників Академії 1996 та 97-го років народження, й мені довелося шукати іншу команду.

— До речі, а ти підтримуєш зв’язок із своїми побратимами-випускниками?

— Аякже, хоча їх дуже залишилося у футболі. Ось Макс Лопирьонок зіграв у Кубку за першу команду Дніпра. Саша Горват зараз за Кремінь виступає, одного з лідерів другої ліги. Ігор Коцюмака спочатку в першій команді Інгульця був, зараз у другій. Інші — майже всі розчинилися, хтось працює, хтось взагалі закінчив із футболом. Процентів 80 — зав’язали.

— Ти ж у пошуках щасливої долі подався аж до Криму?

— Так, був період — півтора роки у Севастополі. Спочатку виступав у турнірах на Крим, потім у чемпіонаті U-19. Класні враження залишилися від того періоду: місто таке зелене й красиве, а матчі першої команди ходило багато глядачів і атмосфера на стадіоні була просто божевільною. Дуже шкода, що трапилася ця анексія, саме з цієї причини довелося поїхати звідти й знову шукати варіанти.

— А він був поблизу — у Миколаєві?

— Після того, як зіграв у товариському матчі проти тамтешньої команди, забив два голи й віддав результативний пас, тренер Миколаєва Олег Федорчук запросив мене до себе на перегляд. Після двотижневих тренувань, вочевидь, сподобався, підписали однорічний контракт, хоча мене відразу попередили про можливі затримки із зарплатнею, інші нюанси.

Звичайно ж, я погодився, адже у такому віці грати у першій лізі це дуже гарний досвід. Аніскільки не шкодую, що залишився у Миколаєві, побився з-поміж мужиків, сам змужнів, знайомствами обріс. Щоправда, потім Федорчук пішов — очолив Енергію, а його змінив Руслан Забранський. Він уже розраховував на досвідчених виконавців. Спочатку я грав, потім все менше, згодом — зовсім мало. А хотілося ж награтися. Тому й обрав варіант з донецьким Олімпіком.

— Чому? Адже Роман Санжар досить консервативно ставиться до молодих саме в основі.

— Не зовсім так. Принаймні тоді, коли я був там, двох-трьох людей постійно віддавали тренуватися з першою командою. Подивіться, сьогодні Влад Хомутов уже грає за основу, раніше Денис Галенков, теж мій хороший товариш, підключався (зараз виступає за Десну). Мене ж спіткали травми, причому відразу дві, тому я не тільки не зіграв за основу, а й навіть жодного тренування з нею не провів. Хоча дуже хотілося.

— Ті відіграв за дубль Олімпіка 17 матчів у чемпіонаті U-21, забив гол та подався до Горностаївки.

— Пішов, бо роки вже не ті. Тут — або у першу команду, або шукати інший варіант. Зізнаюся, тренуватися й грати за дубль з хлопцями, що на два-три роки молодші, вже не вельми цікаво. Ти не прогресуєш, і якщо до першої команди не беруть, треба йти.

— Як опинився у Мирі?

— Спочатку шукав варіанти у першій лізі. Пройшов навіть міні-збір з Геліосом, та не підійшов, певне, за ігровими якостями. Зателефонував своєму агенту — Сергію Чуйченку — він і запропонував варіант із Миром. Тим більш, команду очолив його давній знайомий і друг Віктор Богатир. Зізнаюся, спершу я дізнався про умови, проживання, харчування. Він намалював картинку. Я й вирушив туди.

Та коли приїхав до Горностаївки, був приємно здивований: тут є всі умови для футболістів, які прагнуть зростати у професіональному плані. Два тренувальних поля, дворазове харчування, хороший комплекс готель — зараз живу у ньому. Чесно, тим молодим гравцям, що хочуть рости, радив би їхати саме сюди, використовувати цей клуб, як трамплін. Тренерський штаб, здається, всю душу в тебе вкладає: постійно займається з нами, індивідуальні бесіди, теорія. Виключно позитивні емоції. Єдиний не дуже позитивний момент: це все ж таки село, вечорами буває трішки сумно на базі, а сходити нікуди.

— Денисе, з тобою за одну команду грає видатний в усіх відношеннях спортсмен — чемпіон Паралімпійських ігор Іван Доценко. Спілкуєтеся з ним?

— Я взагалі, з усіма одноклубниками потоваришував, можливо, трохи більше з Михайлом Лаптєвим спілкуємося, живемо в одній кімнаті. А Ванька — герой!.. Як приїхав з Бразилії, ми на нього напали, засипали запитаннями, як там, що там… Всім відповів, привіз золоту медаль, кожному дав потримати, сфотографуватися. Приємно з ним спілкуватися, як гравець — непоганий, допомагає нам, чіпляється за м’яч.

А у спілкуванні — й не скажеш, що він син президента клубу, ніякої тобі зірковості, такий же футболіст, як і інші.