Юрій Мокрицький: «В Канаді зробили фото з Пеле і поїхали до діаспори»

Юрій Мокрицький

Наприкінці липня, а саме 25-го числа, проект Золотий Талант нагадував шанувальникам футболу про знаменну дату. 30 років тому в Канаді юнацька збірна СРСР, наполовину складена з українців, виграла чемпіонат світу. Сьогодні ми поговоримо про золотий турнір з одним із наших представників у складі тієї дивовижної команди, а потім блискучим захисником львівських Карпат і низки інших клубів Юрієм Мокрицьким.

«За срібло на Євро заробили по пару копійок»

— Юрію Ярославовичу, цікаво, 25 липня хтось нагадав про ювілей перемоги в Канаді?

— Сам згадав.

— Дехто вважає, що спогадами жити не варто. Але ж радісні події приємно прокрутити в пам’яті?

— Звісно приємно, та ще й такі події. Щороку згадую.

— Логічніше, напевне, буде розпочати з 1985 року. Саме тоді, як згадував тренер Піскарьов, після фінальної пульки всесоюзного турніру Юність у Нальчику було відібрано 22 кандидати до юнацької збірної Союзу. Ви були в тому списку?

— Я приєднався пізніше. Там був захисник із Грузії, потім він був на турнірі і не підійшов, і взяли мене. Вперше поїхав на збори в Грузію, а потім — перший турнір Гранаткіна. І з того часу вже до кінця був.

— Ті кандидати й стали основою команди, що дійшла до фіналу юнацького чемпіонату Європи-1987, який проходив у Франції за два місяці до канадського мундіалю. Ви справді були такими сильними на континенті, чи все ж не обійшлося без фарту?

— Ми дуже хотіли виграти. Звісно, було тяжко, але намагалися. З тієї збірної потім всі зірки вийшли. Команда — дуже дружня, хоча були й грузини, і азербайджанці, але більшість хлопців з України. Беженар, Нікіфоров, Мущинка — всі дуже хороші.

— Який з поєдинків Євро для вас, центрального захисника, виявився найважчим?

— Фінальний, що ми з італійцями грали. Важко було, але ми на рівних були.

— Зіграти фінал в Парижі і програти. 0:1, трагедія. Плакали?

— Було неприємно. Але зіграли гідно. Прикро, що один момент і нам забили.

Хоча ставилося завдання вийти на чемпіонат світу, і вже як ми півфінал зіграли, було ясно, що потрапимо на світову першість.

— Згодом в італійців відібрали чемпіонство, бо за них грав футболіст Роберто Сеччі, який не мав права. Що там сталося з ним?

— Нам про це сказали вже через півроку. Нічого нам не давали, ніякого золота. Але сказали, що там декілька людей було.

— Як було оцінено срібло керівництвом збірної, Федерації СРСР?

— Оцінили дуже схвально, вони навіть не думали, що ми так далеко зайдемо. Виходило, що пару копійок давали за успіх, ми виграли в півфіналі, і вони дали грошей.

— Як відновлювалися після Євро, адже вже через місяць розпочинався чемпіонат світу?

— У нас лікар гарний був. Ми приїхали в Москву, мали поїхати на тиждень додому, і потім на тренувальну базу в Грузію. І Піскарьову сказали: ніяких навантажень, тільки басейн і легесенькі тренування. Зовсім нічого не робили, бо лікар попередив Піскарьова, що ми не витримаємо навантажень, і той його послухав.

— У тій збірній зібралися юнаки з усього СРСР, представники таких різних футбольних шкіл — Динамо, Торпедо, Карпати, Нефтчі, Динамо (Сухумі), Чорноморець, Ротор. Як вдалося тренеру об’єднати такі різні ігрові стилі?

— Він все робив для того, щоб ми були дружні. Раніше на тренуваннях всі слухали тренера і роти відкривали. Зараз у 17 років думають, що все вміють. А раніше всі слухали і на полі це виконували. У нас тренування по 40—50 хвилин були, але ми виходили і не було великих пауз, знали, що і як маємо робити, дисципліна гарна. Навантаження були такі, що нинішні півторагодинні заміняють.

— Ви якось сказали: «Тактику використовували спартаківську, а фізичну складову запозичили в київського Динамо». Тобто, Піскарьов намагався всім прищепити короткий пас і стіночки?

— Він сам із Спартаку, технічний футбол. А у нас на Україні завжди фізично здорові були футболісти, готували нормально. Додавалася техніка, так, спартаківські стіночки, знайшли спільну мову і все було добре.

— Ви були впевнені, що потрапите до складу? Вас із Беженаром награвали, як основних центральних захисників?

— Як тільки я прийшов, мене поставили с Бежиком. З одного боку Асадов грав, з другого — Юра Мороз. Так ми четверо весь час і грали. Кожен матч, всі збори разом.

«Навіть фото є, де мені Пеле руку тисне»

— Розкажіть про подорож до Канади, дісталися без пригод?

— Без проблем. Поїхали з нами люди, щоб ми не повтікали. Мешкали в готелі, грали, тренувалися і нікуди не ходили.

— Груповий турнір грали в містечку Сент-Джон. Це як наш райцентр, тільки там охайно і чисто?

— Так, маленьке містечко. В одному комплексі чотири команди жили.

— Ваш партнер Олег Матвєєв розповідав, що без дозволу вас в місто не випускали? А з тренерами ходили по магазинам? Жувальні гумки, пепсі-кола, цукерки?

— У нас такого не було, тоді навіть і не думали про таке. Тільки тренування. Кола є. Але по магазинам ми не ходили, та й не можна було, адже, головне, щоб всі назад приїхали.

— На батьківщині хокею глядачі розбиралися у футбольних тонкощах?

— Розбиралися, там багато українців, приходили на ігри, дивилися. Дуже було приємно, коли стільки українців за нас вболівало на матчах.

— У першому з них ви зіграли внічию з нігерійцями. Ще не адаптувалися, чи африканці реально були сильними?

— Ми вигравали, але в кінці пропустили: з 30-ти метрів хлопець влучив у ворота. А в цілому нормально було. То у фіналі вже в останні 15 хвилин нам тяжко було, нас трохи возили, а в першому матчі з Нігерією нормально все було.

— Матвєєв згадував, що просто рахунок з мексиканцями такий вийшов — 7:0, а насправді «банда в них була хороша». Розкажіть про свої враження.

— Просто ми на полі знали, що робити і куди бігти. А коли в центрі поля почали кружити Мущинка, Нікіфоров, то суперник не знав, куди бігти.

— Болівію також упевнено здолали — 4:2. Еччеверія насправді був найталановитішим молодим гравцем Південної Америки на той час? Вам сподобався?

— Я тоді навіть не помітив того. Нам просто сказали, що треба їх обіграти. Тренери щось розповідали, але ми не звертали увагу.

— У чвертьфіналі ви грали проти Франції, пройшли її — 3:2. Що, й Емануель Петі не запам’явся?

— Навіть не знаю... Французи виглядали на голову сильніше тої Мексики, вони потужні були і нам довелося дуже тяжко з ними.

— Матвєєв про Кот-д’Івуар запам’ятав тільки, що вони всі чорні. А вам що згадується після перемоги у півфіналі — 5:1?

— Повторилася ситуація, що й з Мексикою. Вони пропустили і попливли. Перший тайм ще сяк-так трималися, а у другому вже розплилися.

— Перед фіналом ви відчували, що цього разу обіграєте нігерійців?

— Всі хотіли, налаштувалися, але тренери казали, що буде тяжко. Відчували, дуже хотілося, і то зробили.

— Із 15-ти тисяч на трибунах, скільки вболівало за збірну СРСР?

— В Торонто такий стадіон, там дві трибуни. То з однієї сторони українці сиділи, з іншої африканці (сміється).

— Вдруге на цьому чемпіонаті ви не перемогли. Чому?

— Була 12-та година, спека, тяжко грати. Напередодні випав сильний дощ, а потім почало парити. Два тайми бігали, а потім у додатковий голова паморочилася.

— Штатну п’ятірку пенальтистів на тренуваннях обирали?

— Так, ми били, я бив. А у фіналі так вийшло, що вдарив в кут, але воротар вгадав.

— Характер у команді виявився чоловічий: попри промахи лідерів — ваш і Мірджалола Касимова, ви все ж перемогли. Бійці?

— Я не забив, а якби забив, вже був би кінець. Добре, що Нікіфоров не бив як я, в кут, а підійшов і з усієї сили по центру воріт дав.

— Ви дуже засмутилися, коли воротар взяв ваш удар?

— Звісно засмутився! Могли вже вигравати, адже Матвеев там забив, Бежик забив...

— Президент ФІФА Жоао Авеланж тис руку переможцям, а потім Пеле. Ви поручкалися з Королем футболу?

— Так, у мене і фотографія є. Потім нагородження були після гри, також вони були. Звісно приємно.

Юнацька збірна СССР

Юнацька збірна СССР

— Після фінального матчу вас, українців, запросили в ресторан представники діаспори. Зараз це нормально виглядає. А тоді дивно було?

— Запросили. А нас в автобус запхали, в готель відвезли і закрили. Та ми домовилися, і увечері за нами машини приїхали, і ми, українці, поїхали.

— До речі, інші збірники не образилися на вас? Узбеки, росіяни?

— А вони самі не хотіли. Там нас поїхало шестеро людей, інші боялися просто. А хто не боявся, той і поїхав.

— Ви згадували, що столи ломилися від їжі. Чим пригощала діаспора — борщ, пампушки, сало?

— Було що хочеш, столи справді ломилися, ми приїхали на декілька годин, а потім нас назад відвезли.

— Спонсори й організатори надарували вам подарунків — м’ячі, відеокамери, а Федерація футболу СРСР все відібрала?

— Так, все відібрали. Все саме нам подарували, а вони собі забрали. Пообіцяли: «Приїдете, і ми вам віддамо, одержите машини», понаросказували такого, а приїхали і нічого, все забули. Камери такі маленькі давали, яких ми й не бачили, але їх пороздавали командам вищої ліги, м’ячі — для радянської збірної.

— Та найціннішим канадським сувеніром були значки «Майстер спорту СРСР»? Пишалися ним потім?

— Так. Звісно пишався, грав в СКА-Карпати, так мені 10 рублів до зарплатні додавали за звання. У 16 років почесно стати майстром спорту.

— Одягали значок на випускний? Адже ви ще у школі навчалися, коли стали чемпіоном світу?

— Так, ще вчився, але не вдягав. Медаль нікому не показував. Розповідали, що там грузинів, азербайджанців мери їхніх міст на руках носили, а я приїхав до Львова, тато й мама зустріли, поїхали додому. І все.

«Замість Спартака пішов до армії»

— Нещодавно у Львові була зустріч випускників УФК, Мущинка був, інші. А ви не приїхали. Чому?

— Я навіть не знав, коли то було. Мені казали, але з голови вилетіло.

— Пане Юрію, ви народилися у Рава-Руській, вас там знайшов тренер львівської ДЮСШ-4 Богдан Грещак?

— Я мешкав у Львові, і в 5 класі побачив вивіску, що набирають хлопців грати у футболі. Я пішов і так познайомився з Грещаком.

— А як потрапили до УФК?

— Грав за ДЮСШ на турнірах, мене побачили і в сьомому класі запросили в спортінтернат. Там гарний колектив був: і хлопці, і тренери були хороші. Виграли чемпіонат Союзу серед спортінтернатів, чемпіонат України.

— Лев Броварський — то легенда. Що вам найбільше сподобалося в роботі з ним? Суворий дядько був до молодих підопічних?

— Легенда, і всі слухали його уважно, а він показував і підказував. Його любили. Гарна людина була.

— В училищі ви познайомилися і з Ярославом Луцишиним, який допомагав Піскарьову в збірній СРСР. Як складалися ваші стосунки?

— Також добре все було. Луцишин зі Львова, і ми львівські у збірній працювали добре, щоб не думали, що по блату прийшли.

— Закінчивши училище ви мали змогу перейти до московського Спартака, та мріяли виступати за Карпати? Тобто, ви, а не Віктор Онопко могли стати лідером захисту червоно-білих?

— Бесков запрошував у Спартак, але я патріот і поїхав грати в СКА-Карпати.

— Але ж до Карпат ви потрапили не відразу: чемпіона світу забрали до армії? Все було: кирзачі, присяга, казарма?

— Так, у СКА був два роки в армії. Присягу приймав, але в казармі не був. Коли армія закінчилася, президент Карпат Мікльош запросив в офіс, ми побалакали і я задоволений підписав контракт.

Юрій Мокрицький

Юрій Мокрицький

— Багатьох гравців ви знали ще з часів спортінтернату — Чижевський, Забранський, Шаран. Забранський з Шараном — друзі, ще й куми. Ви з ким товаришували ось так — з дитинства до сьогодні?

— З усіма товаришував у футболі, і так — з Чижевським, Стронцицьким, Покладком, Вовчуком.

— Часи, проведені у Карпатах, найкращі у кар’єрі?

— Так, найкращі. Ми знали, що у нас вболівальники такі специфічні, можуть кричати «вівці», якщо програємо, а виграємо, то на руках будуть носити. Всі тебе знають.

Нас ніякий Шахтар, Дніпро, Чорноморець не могли у Львові обіграти, ось тільки з Динамо грали внічию, або програвали. А інші сильні команди не могли у нас виграти.

«Маркевич вмовив поїхати до Маккабі»

— Згадайте перші незалежні чемпіонати, Маркевич — тренер, фінал Кубку-1993. Ви молоді, все було прекрасно?

— Був гарний тренер, нас згуртував, підказував. Маркевич тонкий психолог і тренер, десь підказати, там прикрикнути. Гарний колектив був і думаю непогано грали, краще, ніж зараз.

— Розкажіть про закордонне відрядження до Ізраїлю. Адже ви не хотіли їхати до Маккабі (Іроні)?

— Не хотів, та приїхали тренер і президент, і після гри з Києвом Богданович каже, що на рік хочуть забрати мене. Я відповів, що не хочу, а він продовжує: «Юра, слухай мене старшого, тобі краще буде». Я й послухав, зробив там операцію на очі своєму синові, там гарні вболівальники, приємно ходити по магазинам, базарам спокійно. Граєш у футбол, всі тебе люблять.

— Що згадується із подальшої кар’єри в позитивних тонах? А де було не дуже радісно грати?

— Не дуже з Полтавою розійшовся. Прийшов Коньков, а я там уже рік був, і привіз захисника з собою. Сказав: «Юра, я тебе поважаю, але ти розумієш, я взяв людину, давай ми тобі знайдемо щось». І поїхав я в Левськи, уже мав підписати контракт, але приїхав віце-президент Ворскли. Болгари мали перевести гроші за мене на рахунок клубу, а він хотів на руки взяти. Ті сказали, готівкою не можна у них, відмовилися. І я виходить за два дні з речами, з сім’єю мав їхати назад.

Приїхав у Львів, потім поїхав у Полтаву, Конькову все розповів. Він очі квадратні зробив, пішов розповів президенту, і потім того віце-президента не стало, його вигнали. Але команда вже почала грати. Півроку я сидів вдома, щоб це все закінчилося.

Перед тим були Сочі, там було добре, грав. Потім хоч і травму отримав, але все рівно було добре. Приємно в Олександрії було, маленьке містечко, вперше приїхав і здивувався: у нас у Львівській області немає таких містечок. Там багато наших львівських хлопців було, ми грали в першій лізі, вийшли у вищу лігу, грали там, було приємно.

«Можливо, дарма відмовив Бескову?»

— Пане Юрію, ось ви ходите в неділю до церкви як і належить кожному православному християнину, чи ви дуже богомільна, релігійна людина?

— Вірю в Бога. На всі свята, і так щотижня ходжу.

— Зараз перед виходом на поле чи після забитого голу футболісти то хрестяться, то руки театрально зводять до неба, щось бурмочуть. Ви у радянські часи такого собі не могли дозволити, тим більш, у формі з написом СССР. Молилися у роздягальні?

— Не міг, але у Львові завжди ходив з мамою і татом до храму, на всі свята. У школах забороняли, то ми в село їздили, і ходили до церкви завжди.

— До речі, про форму. Ви розповідали, як після критики тренера жбурнули футболку збірної на підлогу. Такий запальний були в юності?

— Так, то якраз було, коли на турнірі Гранаткіна грали. Проти мене троє вийшло і пішла передача: я дотягувався, але й воротар побіг і не крикнув, я й зрізав  м’яч у ворота.

Піскарьов почав кричати, але тільки на мене, я й кинув футболку. І десь тижнів через два мене не викликали на турнір, взяли грузина. Профілактику мені таку зробили. Та після того турніру вже мене викликали.

— А ще про якісь молодечі вчинки розкажете? Про які потім шкодували?

— Думаю, дарма не пішов до Бескова у Спартак. Тоді старі спартаківці закінчували — Гаврилов, Хідіятуллін, підпускали молодих — Шалімова, Карпіна, і мене кликали, та я не поїхав. Можливо було б і краще, якби поїхав.

— У молодому віці чимало спокус — спиртне, дівчата, цигарки. Вам вдавалося встояти?

— У нас такого не було. Я рано одружився, в мене були діти і ми тут в Карпатах після матчів завжди з родинами сиділи, виїздили на природу. Ми не такі гроші отримували, як зараз отримують.

— Нинішня молодь менше думає про футбол, і не така фанатично віддана йому, як у ваші часи?

— Гадаю, так. Тут все гроші, як вони грають. Як можна у Львові програвати і потім ходити містом, сидіти десь?!. Ми грали із Чорноморцем, програємо перший тайм 1:3, то весь стадіон, 25 тисяч, кричав: «Вівці!». А після перемоги вже на руках виносили. Зараз вже зовсім інший час.

— Вам би хотілося попрацювати з молоддю, передати свій досвід?

— Звісно хотілося, просив і телефонував Дячуку-Ставицькому два, три роки тому. Але вийшло так, що він сказав, що ті, хто при Димінському не грали, не можуть потрапити.

— Якщо не секрет, чим ви займаєтеся зараз — бізнес, сад-город як Павлов, чи просто байдикуєте?

— Зараз працюю в одній організації не по футболу. Хотілося по футболу, просився але не виходить нічого.

Андрій ІВАНЧЕНКО



Вы можете оставить комментарий, или ссылку на Ваш сайт.

Оставить комментарий

Вы должны быть авторизованы, чтобы разместить комментарий.

U-21

16 тур
16 ноября
Шахтер 5:0 Александрия
17 ноября
Звезда 0:4 Динамо
Заря 1:0 Верес
Карпаты 3:1 Мариуполь
18 ноября
Ворскла 4:1 Сталь
Черноморец 2:1 Олимпик
Подробнее

U-19

13 тур
16 ноября
Верес 4:1 Шахтер
17 ноября
Олимпик 1:0 Александрия
18 ноября
Черноморец 1:2 Мариуполь
Арсенал 0:1 Карпаты
Динамо 4:1 Заря
Скала 0:1 Ворскла
18 ноября
Звезда 13:30 Сталь
Подробнее

GoldTalant | Золотой талант 2014