Радісно-сумним видався минулий тур для Єгоря Чегурко: у матчі з Оболонню-Бровар фланговий напівоборонець Колоса забив свій дебютний гол у першій лізі, та його команда програла киянам 1:2. Ми привітали 21-річного хавбека з цим успіхом, а, побажавши подальших звитяг, не змогли не запитати хлопця про його перехід з багатостраждального Металліста до ковалівського колективу, мимохідь зачепили Динамо й Прем’єр-лігу, й нарешті з’ясували, де ж народився талановитий футболіст.

— Єгоре, перший гол у першій лізі: для людини, що хай і трохи, але пограла на вищому рівні, це подія, чи приємна дрібничка?

— Це дуже приємно. Тим більш, рівень турніру дуже хороший, оскільки перед нашою командою стоїть завдання вийти до елітного дивізіону, всі хлопці цього прагнуть й віддаються на повну. Натомість суперники з таким же азартом грають і проти Колоса, повірте, прохідних матчів тут не має.

Ні, гол не відзначав, і подарунок собі ніякий не робив з цього приводу. Можливо й привітав би себе, якби ми перемогли, або гол приніс результат. А ми програли.

— Чому? Адже Оболонь-Бровар не виглядала набагато сильнішою.

— Чесно кажучи, навіть не знаю, в чому причина. У першому таймі команди на зустрічних курсах грали, по перерві ми зовсім непогано виглядали, створювали моменти, могли ще забити. Реально добре грали, старалися, а наприкінці самі собі привезли гол: Оболонь, можливо, раз за тайм вийшла в атаку й забила. А ми просто не дотиснули суперника, забили б другий, перемогли б. Та президент клубу, й тренер все рівно нам подякували за гру.

— До речі, ти знаєш, що цим своїм голом зіпсував голкіперу «пивоварів» Федорівському не лише настрій, а й «суху» серію: 495 хвилин без пропущених м’ячів?

— Напередодні поєдинку тренер нам казав, що Оболонь не пропускає вже скількись там матчів поспіль. Та я не запам’ятовую такі речі, за статистикою супротивників не слідкую. А вже опісля матчу, прочитав в інтернеті, що перервав воротарську серію. Приємно.

— Єгоре, спробуймо познайомитися ближче. Тим більш, у тебе таке таємниче дитинство: народився у Харкові, буцати м’ячика починав у Єнакієво, потім знову столиця Слобожанщини.

— Не знаю, хто мене записав народженим у Харкові (сміється). Я родом із Донецької області, з Горлівки. Там і почав займатися футболом. Щоправда, тільки у 13 років прийшов у секцію. Сказали, що пізно мене віддали у гру, запізнився (посміхається), але взяли тренуватися. Згодом на турнірі в Маріуполі мене визнали кращим гравцем, і тоді ж запросили на оглядини до Олімпіка. Та я не захотів там залишатися, умови погані, та й батьки були проти. І вирушив на перегляд до Єнакієво, сподобався. Ми виступали у першій лізі ДЮФЛУ.

— Навіть не запитую, хто визначив тобі амплуа — всі хлопчаки самі себе ставлять в атаку. А ось хто не перекваліфікував тебе, як це часто трапляється, скажімо, у захисника?

— Не повірите, але в дитинстві, у дворі, мені подобалося стояти на воротах. А у Горлівці та Єнакієво я на позиції центрального півзахисника діяв. Потім там змінився тренер, й новий наставник поставив мене на фланг. Мені спочатку дуже не подобалося, тренер навіть примушував там грати. А зараз це моя улюблена позиція.

— До Академії Металіста ти потрапив у 17 років, а це випускний клас у школі. Поважна мала б бути причина, щоб зриватися посеред учбового року в інше місто?

— Мені спочатку зателефонували, дізналися, чи не проти я перейти до їхньої команди 1995 року народження. Приїхали за мною, сподобалася моя гра, я й переїхав до Харкова, мене перевели до тамтешньої школи. Та, нормально довчився, без двійок закінчив.

— У новому колективі теж проблем не виникло?

— Жодних! Колектив у нас був прекрасний, хлопці привітно поставилися до мене, я швидко перезнайомився з усіма, до школи разом ходили ж. Дружньо жили. З багатьма й зараз підтримуємо зв’язок: у соцмережах, телефоном — з Андрієм Ралюченком, Владом Сидоренком, Сашком Процевським, Владом Краєвим, дізнаємося, хто й де зараз з нашого 1995-го.

— Після останнього шкільного дзвоника ти відразу потрапив до юніорської команди Металіста. Хоча багато 17-річних хлопчаків після випуску залишаються поза футболом. Пощастило?

— Певне, добре проявив себе за ті п’ять місяців, що був у Харкові. Нас майже половину команди 1995-го року взяли у U-19. Інші й справді, хтось навчається в інститутах, а хто й закінчив з футболом. Зізнаюся, я б так не зміг: не потрапив би до Металіста, спробував би деінде.

— З ігровою практикою на цьому рівні ти проблем не мав: у сезоні-2012/13 за Металіст U-19 відіграв 22 матчі, двічі відзначився голами. У наступних двох сезонах виступав уже за дубль харків’ян — по два десятки поєдинків, але більше чотирьох м’ячів не забив. Не виходить?

— Зрозуміло, що мало забиваю, самому завжди хотілося більше. Наче й на тренуваннях посилено працюю над цим, і завжди націлений на ворота. Передач чимало в молодіжному чемпіонаті нароздавав, але ж вони не рахуються. Хоча якось, вже наприкінці виступів за дубль, у чотирьох матчах поспіль засмучував воротарів. Треба підвищувати результативність.

— Сезон-2014/15 поки що найпам’ятніший у твоїй кар’єрі? Після бойкоту гравцями основи Металіста матчу проти Динамо, тодішній керманич Ігор Рахаєв кинув у бій вас — сімох дублерів.

— Однозначно! Таке у пам’ять назавжди врізається. Не щодня і не кожному випадає шанс зіграти проти Динамо, та ще й на Олімпійскому! Вчора ще дивився на них по телевізору, а тут така нагода — зіграти проти них.

Пам’ятаю, вийшли ми на газон, гімн України грає, а у мене такий мандраж, що аж ноги трясуться. Поруч Олексій Ковтун стоїть, я йому пошепки: «Льоша, у мене коліна тремтять». А він так незворушно: «Не бійся. У мене теж». Заспокоїв (сміється). Мурахи по шкірі бігали, а ми по полю. І хоча за нас майже не вболівали, атмосфера крута була на стадіоні. Заради таких відчуттів хочеться грати, перемагати й виходити до Прем’єр-ліги.

— Радість від дебюту затьмарила ті 0:3?

— Звичайно! Тим більш, ми перший тайм протрималися, на 0:0 відбігали. Потім, зрозуміло, «фізики» не вистачило. Адже нам за два дні до поєдинку оголосили, що, скоріш за все, дублерами доведеться грати. А ми до цього на синтетиці займалися. Та й інших причин вистачало, декого з першої команди ми й не знали. І однак, старалися, бодалися.

Єгор Чегурко дебютував у Прем'єр-лізі у матчі проти Динамо

— У тому ж сезоні тобі вдалося зіграти й проти іншого гранда — в чвертьфіналі Кубка країни Металіст зустрівся з Шахтарем.

— Тоді взагалі все інакше було. Особливого хвилювання не відчував, впевненішим у собі був — націленим на ворота, всі старалися бігти. Шахтар — моя улюблена команда, ще з дитинства, приємно було проти них зіграти.

— Ти міг стати «гірником»?

— Хоча Єнакієво й вважалося філіалом Академії Шахтаря, та й по тому, з нас нікого не забирали туди. Хоча ми часто грали проти їхнього 1996-го року, їздили до них на базу в Кіршах, та пробитися в Шахтар було нереально. Там без шансів.

— Коли Рахаєва у Металлісті змінив Олександр Севідов, залучення дублерів припинилося?

— Відверто кажучи, своєрідна людина. Коли він влітку прийшов, нас, десятьох молодих, на збори з першою командою взяв. Було зібрання, він запевнив, що «двері відкриті». Ми тиждень потренувалися, аж бачимо: один новачок приїхав, другий, п’ятий. І наш десяток назад у дубль, на тому наша «основа» й закінчилася.

— За часів Олександра Призетка, котрий на фініші минулого сезону змінив Севідова, тільки молодь і грала — Краєв, Наполов, Ралюченко. Де був ти?

— Гадаю, моя провина. У мене тоді саме травма сталася, та ще й із тренером суперечки виникли. Характер у мене впертий, десь був з наставником не згоден, та й посварилися трохи. Зараз у нас нормальні стосунки, гарні відносини, а тоді... Сам себе покарав.

— Після того, як Металіста не стало, гравці основи, дубля й команди U-19 розлетілися по всій Європі. Як ти опинився у Ковалівці? Певне, до того й не знав, де вона знаходиться?

— Боляче було дивитися, як за рік у Харкові просто вбили команду. Ультрас, звичайно, писали петиції, протестували. Все марно. Президент — людина не футбольна, його й на базі ніхто не бачив. А я ж пам’ятаю, як приїздив до Харкова, ходили на футбол, повний стадіон — Марлос, Тайсон, Хав’єр, Соса грали. Сумно...

А цьогоріч літню відпустку я проводив саме у Харкові, якось телефонує мій агент Олександр Панков, і пропонує: «Є такий варіант — поїхати у Колос, там хороший тренер Руслан Костишин, амбітна команда, ставить за мету вийти до Прем’єр-ліги, грає в комбінаційний футбол». Якщо чесно, я навіть не здогадувався про існування такого клубу (посміхається).

Єгор Чегурко (Колос)

Мені розповіли, мовляв, Ковалівка — «маленька Швейцарія». Я швиденько в інтернет, подивився, де ж вона знаходиться. Справді красиво, та й у клубі все на професіональному рівні, й далі розвивається. Приємно працювати. Хоча я приїхав наприкінці першого збору, повернувся додому, а наступний тижневий вже відпрацював повністю. Костишин сказав, що сподобався, підписали річний контракт.

— Футболістом Костишин був класним, а тренер, кажуть, дуже вимогливий?

— Я після Металіста довго не міг звикнути до таких інтенсивних тренувань. Ганяв нас, важко було. Зараз втягнувся вже, все нормально. А Костишина-гравця я, на жаль, у дії не бачив.

— Наступний суперник Колоса в чемпіонаті — грізніший за Оболонь — маріупольский Іллічівець.

— Так, важко доведеться. Адже у них теж одне завдання — вийти до Прем’єр-ліги. Потужно йдуть, практично без втрат, одна поразка та й усе. Команда високого рівня, з гарними виконавцями. Та у нас одна мета — перемога, інший підсумок взагалі не влаштує! Нелегко це буде зробити, але ми постараємося.

— Проти захисту якого клубу тобі з партнерами прийшлося найважче в нинішній першості?

— У Вереса непогана оборона, компактно захищаються. З Буковиною було важко грати, пам’ятаю, у першому таймі ми навіть моментів не створили. Скалі ось удома програли, міцний колектив.

— А з-поміж атакуючих гравців суперника хто справив враження?

— Степанюка пам’ятаю ще з тих часів, коли він у нас в Металісті був, давно, прудкий нападник, з обох ніг грає. У Есеоли, звісно, швидкість божевільна. Вистачає класних атакуючих гравців.

— Хто з футболістів цього амплуа є для тебе еталоном у європейському футболі?

— Певна річ, мій кумир — Кріштіану Роналду. Еден Азар на достойному рівні грає, дуже технічний. Коли грав проти Шахтаря, вразив Дуглас Коста — просто фантастичний ривок з місця у людини, та й техніка при ньому, сподобалося протистояння.

— Єгоре, і насамкінець: не так давно Призетко очолив новий клуб Металіст 1925, слідкуєш за його виступами?

— Авжеж. Спостерігаю за командою, дивлюся трансляції, зписуюся з хлопцями. Скучив вже за ними, стільки всього разом пережили. Скоро буде відпустка, обов’язково спробуємо зустрітися. Вони гарно йдуть в аматорському чемпіонаті, демонструють хороший футбол, знаю, чимало болільників ходить на їхні матчі. Хай щастить!